Цвіла ромашка в полі на межі,

До сонця й вітру бісики пускала,

Аж доки руки лагідні, чужі

Ромашку для букета не зірвали.



Ромашко! Ти п’яніла від тих рук,

Ти цілувати їх була готова,

Для них за біль своїх образ і мук

Ти не знайшла докірливого слова.



Благословляла тихо мить ясну,

Коли в його потрапила тенета,

А він тебе і не любив одну,

А лише як прикрасу для букета.

Василь Симоненко