Н. Гумилев

ДВЕ РОЗЫ

Перед воротами Эдема
Две розы пышно расцвели,
Но роза — страстности эмблема,
А страстность — детище земли.

Одна так нежно розовеет,
Как дева, милым смущена,
Другая, пурпурная, рдеет,
Огнем любви обожжена.

А обе на Пороге Знанья...
Ужель Всевышний так судил
И тайну страстного сгоранья
К небесным тайнам приобщил?!

Афанасий Фет

ГЕОРГИНЫ

Вчера - уж солнце рдело низко -
Средь георгин я шел твоих,
И как живая одалиска
Стояла каждая из них.

Как много пылких или томных,
С наклоном бархатных ресниц,
Веселых, грустных и нескромных
Отвсюду улыбалось лиц!

Казалось, нет конца их грезам
На мягком лоне тишины,-
А нынче утренним морозом
Они стоят опалены.

Но прежним тайным обаяньем
От них повеяло опять,
И над безмолвным увяданьем
Мне как-то совестно роптать.

                                                         Оксана Вишневська- Чорнобривці -

                                                     
Квітів дитинства букет,
Спогадів ніжних тепло,
Знайомої пісні куплет
Нагадує як все було.

Цвіт чорнобривців в саду,
Мама Щаслива й сумна,
З ними до школи іду,
Ось моя юність мина.

Навіть доросла тепер
Цвіт їх чарівний люблю,
Вік анітрохи не стер
 За тим, що минуло, жалю

                                                   Тарас Шевченко – На вгороді коло броду-

                                                 
На вгороді коло броду
Барвінок не сходить.
Чомусь дівчина до броду
По воду не ходить.

На вгороді коло тину
Сохне на тичині
Хміль зелений, не виходить
Дівчина з хатини.

На вгороді коло броду
Верба похилилась.
Зажурилась чорнобрива,
Тяжко зажурилась.

Плаче, плаче та ридає,
Як рибонька б’ється…
А над нею, молодою,
Поганець сміється.

                                                          Галя Мазуренко - Безсмертники -

                                                           

Ой, чути! Чи не чути?

Чи неначе за стіною, тою глухою
І шум, і плач, і гомін?

Чи знати, чи не знати? Чи маємо ми доказ?
Чого розбивсь термометр та й пропав рукопис?

Розсипалась на ліжко ртуть. Її вже не зберуть!

Або не знав, що діяв, той, що йшов на злочин?
І в’язень після «землетрусу» не воскресне
У лічниці, і «діло шите крите і кінці у воду»
І дійсно все, мов проковтнуло совість,

Шусть і змовкло!

Та потім відгукнулись, як рідня

Стійкі, уперті, чесні люди…

І голову безсмертники оточуть
У поета,

І згодом запитає внука у бабусі:
«Скажи, я хочу знати все про Стуса Василя,
Про його твори, про його жорстоку долю!»
А бабця відповість:
«Сказала б я. Та двері мають вуха.

І я боюся тої смерти, щоб від отруї не умерти».

                                                                                 Ніна Воронюк - Ромашка-      

                                                                                 
На ромашці білій про любов питають:
Любить, чи не любить? Пелюстки зривають.
Не скуби ромашку, їй цвісти весною,
Говори з красою вічно мовчазною.

В ромашковім полі жайвори співають,
І росу пахучу ночі сповивають.
Скроплена дощами, вимита водою,
Це світилка чиста в косах молодої.

Від весни до літа і в порі осінній
Нею пахне купіль, нею пахне сіно.
І в морози зимні пелюстки ті самі
Змалював Художник у віконній рамі.

Бог її плекає і вітри голублять,
Як її полюбиш, то й тебе полюблять.
Не скубіть ромашку, не топчіть ногами,
Це любові квітка у зеленім храмі.

                                                               Михайло Стельмах – Мак цвіте-

                                                               
                                                             


Степами турки і татари
На конях мчать, мов чорні хмари,
І згаром дихає земля –
Навкруг пожари, як петля,
Й петлю розкручую ординець:
Він одшукав живий гостинець –
Дівча біжить босоніж в бір.
Її він схопить у ясир,
В прокислу зашморгне сирицю
Й продасть у Кафі з торговиці.
І сльози дівчини, й життя
Проп’є без жалю і пуття.
Бо що йому краса дівоча,
Коса шовкова, ясні очі –
Усе продасть він за дукат,
Бо він торгаш, ординець, так.
Дівча біжить в тяжкім одчаї,
Коса їй плечі устеляє,
А сльози падають у брід,
І кров’ю тягнеться твій слід.

Леся Українка –Конвалія-   

Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.

Та недовго повтішалась
Конвалія біла, –
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.

Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:
«Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квіточку зів’ялу
Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квіточку зів’ялу,
Залишить байдуже!..

Т.Г Шевченко
За що мене, як росла я,
Люди не любили?
За що мене, як виросла,
Молодою вбили?
За що вони тепер мене
В палатах вітають,
Царівною називають,
Очей не спускають
З мого цвіту! Дивуються,
Не знають, де діти!
Скажи мені, мій братику,
Королевий цвіте!
- Я не знаю, моя сестро. -
І цвіт королеви
Схилив свою голівоньку
Червоно-рожеву
До білого пониклого
Личенька Лілеї.
І заплакала Лілея
Росою-сльозою…
Заплакала і сказала:
- Брате мій! З тобою
Ми давно вже кохаємось,
А я й не сказала,
Як була я людиною,
Як я мордувалась…
Моя мати… Чого вона,
Вона все журилась,
І на мене, на дитину,
Дивилась, дивилась,
І плакала. Я не знаю,
Мій брате єдиний!
Хто їй лихо заподіяв?
Я була дитина,
Я гралася, забавлялась,
А вона все в’яла
Та нашого злого пана
Кляла-проклинала.
Та й умерла. А мене пан
Взяв догодувати.
Я виросла, викохалась
У білих палатах.
Я не знала, що байстря я,
Що його дитина.
Пан поїхав десь далеко,
А мене покинув.
І прокляли його люди,
Будинок спалили…
А мене не знаю за що,
Убити – не вбили,
Тільки мої довгі коси
Остригли, накрили
Острижену ганчіркою.
Та ще й реготались.
Жиди навіть нечистії
На мене плювали.
Отаке-то, мій братику,
Було мені в світі.
Молодого, короткого
Не дали дожити
Люди віку. Я умерла
Зимою під тином,
А весною процвіла я
Цвітом при долині,
Цвітом білим, як сніг білим!
Аж гай звеселила.
Зимою люди… боже мій!
В хату не пустили.
А весною, мов на диво,
На мене дивились.
А дівчата заквітчались
І почали звати
Лілеєю-снігоцвітом;
І я процвітати
Стала в гаї, і в теплиці,
І в білих палатах.
Скажи ж мені, мій братику,
Королевий цвіте:
Нащо мене бог поставив
Цвітом на сім світі?
Щоб людей я веселила,
Тих самих, що вбили
Мене й матір?.. Милосердний,
Святий боже, милий! -
І заплакала Лілея.
А цвіт королевий
Схилив свою голівоньку
Червоно-рожеву
На білеє пониклеє
Личенько Лілеї.